[ad_1]
Старше покоління добре пам’ятає Генсека Михайла Горбачова. Саме з ним в СРСР прийшла як тоді казали гласність. З’явилась можливість вільно висловлювати думки, навіть виходити на мітинги. Перші протести наприкінці 80-х на Миколаївщині були не політичними, а екологічними. Про незалежність тоді ще ніхто не думав. А от екологічна тема тоді була на часі.
Редакція сайту 0512.com.ua поспілкувалась з головою обласної організації Народного руху України Юрієм Діденком — свідком і учасником подій кінця 80-х — початку 90-х років.
У 1986 році сталася аварія на Чорнобильській АЕС. А На Миколаївщині тоді активно розбудовували Південно-Українську атомну станцію. Тому осередком протестів став саме Южноукраїнськ, — згадує екс-депутат южноукраїнської міської ради Юрій Діденко
“Кроки, направлені на здобуття власної незалежності стали можливі після проголошення перебудови Михайлом Горбачовим. На передову вийшла якраз екологія. Це тема, яка й з сьогоднішнім днем перегукується. Бачимо природні катаклізми. Але у нас біла тоді інша проблема. Ми мали тоді Чорнобиль. Маємо Південно-Український гідрокомплекс, а там повинно було розбудовуватись і Костянтинівське водосховище, і Ташлицьке водосховище. Атомну станцію до 8 блоків мали розбудовувати. І власне це викликало обурення громадськості. Подібні процеси пішли не тільки на півдні України. Будувати АЕС мали в Криму та ще кількох областях країни».
«Зрозуміло, що громадськість після Чорнобильської катастрофи різко постала проти розбудови атомної енергетики України. Всі ці процеси наклались і на суспільне життя в СРСР. Пізніше ми вже побачили парад суверенітетів — прибалтіські республіки заявили про своє від’єднання. Почалися міжнаціональні конфлікти. Це Нагірнй Карабах. Павловська грошова реформа викликала інфляцію. Зрозуміло, що в такій ситуації кожна республіка намагалась отримати самостійність. І на екологічному русі, який досить потужно розвивався на Миколаївщині, почались мітинги. На них виступали активісти, письменники, наприклад, Валерій Бойченко. Це були перші протести. Але зрозуміло, що після такого повинна з’явитися політична сила, яка повинна цей процес очолити. Такою політичною силою в ті роки став Народний Рух”, — згадує Юрій Діденко.
Учасники Народного руху, З чого починалась боротьба за незалежність України на Миколаївщині
Але не тільки екологічні проблеми призвели до того, що протести і становлення патріотичного руху відбулись саме в Южноукраїнську. На той час місто було молоде, а послаблення диктатури дозволило місцевій владі приймати самостійнй рішення. І прийняли — вирішили не ставити памятник Леніну в місті.
“Миколаїв був дуже комунізований. А в Южноукраїнську навіть пам’ятника Леніну не було і немає. Вони не встановили. Встановили Курчатову. От і вирішили — Ленінів багато, то давайте Шевченка поставимо в Южноукраїнську. І поставили. Потужний там поставили пам’ятник Шевченку. Це все при комуністичній партії, ще до 90-го року”, — згадує Юрій Діденко.
Пам’ятник Т. Шевченку в Южноукраїнську, P чого починалась боротьба за незалежність України на Миколаївщині
На 1989-90 роки припадають так звані “паради суверенітетів”. Для Прибалтійських республік мирними вони не були. Радянські війська були введені в Таллінн. Але й це не допомогло. Держава, що займала третину земної суші, почала розвалюватись, повторивши долю багатьох імперій.
На щастя, для України цей процес обійшовся без кровопролиття. В 1990 році Верховна Рада УРСР більшістю голосів підтримала Декларацію про державний суверенітет. Але під час цього голосування патріотизму не було. Голова Верховної Ради Іван Плющ пішов на хитрість.
“16 липня в 1990 році була ухвалена Декларація про державний суверенітет. Це була дуже велика і знакова подія для України. На основі Декларації про державний суверенітет Верховна Рада тоді ще Української Радянської республіки прийняла багато самостійницьких, можна сказати, законів. Серед них — заборона служити за межами України, в гарячих точках. Також було прийнято багато економічних законів.
Тобто Україна не прийняла Акт про державну на пустому місці. Грунт якраз був підготовлений. Я згадав би Івана Степановича Плюща, який зумів скористатись відсутністю, будемо казати, ортодоксального ядра комуністичної партії. Партійні керівники якраз поїхали на з’їзд партії в Москву. А в цей час Іван Степанович, коли не було Івашка, Симоненка, зміг поставити на голосування Декларацію про державний суверенітет. І 355 голосів проголосувало “за”. Чому проголосувалb? По-перше, ніхто не сподівався, що це так швидко станеться.
Я пам’ятаю, як в 1991 році ми святкували першу річницю прийняття Декларації про державний суверенітет. Ми роздавали цю Декларацію всім і кожному. Його ж вихідним днем зробили. Державним святом його зробили. Ми тільки один рік відсвяткували, і одразу отримали незалежність у 91 році”, — розповідає Юрій Діденко.
До речі, пан Юрій розповів ще один цікавий факт.
“Якщо згадати Леоніда Кучму, то якраз він був одним із тих, хто не голосував за Декларацію про державний суверенітет в 90-му році. Тоді був депутатом Верховної Ради” — повідомив Юрій Діденко.
Як бачимо не поспішали нардепи і чиновники. Чекали, що це ненадовго? Про таке ставлення свідчить ще один факт, згаданий нашим співбесідником.
“На Миколаївщині українська державність дуже складно утверджувалась. Я можу згадати, що перші п’ять років абсолютно ніхто тут нічого не святкував. І всі чекали, що це не надовго. Що до завтра воно там пробуде, ще трошки і завершится.
Наведу приклад кургану, який ми насипали в 1993 році до 60-річчя Голодомору на Миколаївщині. Хрест був дубовий і глини 20 машин, які Анатолій Кінах навозив, а потім щось передумав допомагати. І так воно тягнулось, поки на п’ять років незалежності я не написав листа до міської ради і нагадав про свято. А курган стоїть в глею, і хрест на ньому не облаштований. То буквально за півтора місяця вони завезли і чорнозему, і посіяли траву, і поливали. Вони нарешті зрозуміли, що це назавжди” — розповідає Діденко.
У ті роки на Миколаївщині діяла цікава програма “Дитяча дипломатія”. Як розповів Юрій Діденко, вирішили познайомити дітей, які народились і зростали в південному Миколаєві, з західними областями України. Протягом Великодніх та Різдвяних свят діти мешкали в сім’ях жителів Львівщини та Тернопільщини.
“Дуже потужна рухівська програма діяла тоді. Вона нещодавно зупинилася. Це — “Дитяча дипломатія”. Ми возили дітей на Різдвяні і Великодні свята на західну Україну. Менше 150 дітей ми ніколи не возили. Один раз цілий потяг ми в 95-му році возили. Перша делегація дітей побувала в Борщеві в Тернопільській області. Там 50 дітей. Вони перші поїхали. Це ансамль Самчицької з Южноукраїнська”.
Учасники програми «Дитяча дипломатія», З чого починалась боротьба за незалежність України на Миколаївщині
Потім такі поїздки стали буденністю, а охочих стати їхніми учасниками все більшало. Таким чином західна Україна перестала бути “пугачкою” для жителів Миколаєва, які здебільшого розмовляли російською. А ще за рік до першого потягу з “Дитячою дипломатією”, у 1990 році на Миколаївщину, до Южноукраїнську вперше приїхали вертепи зі Львова. Галасу тоді наробили”, — згадує Юрій Діденко.
“Це перший вертеп, який я привіз до Южноукраїнську. Там така історія була — забороняли, не пускали. Я був депутатом, підійшов до Михайла Івановича Тульского (міський голова Южноукраїнська в 1990 році — ред.): “Михайло Іванович, давай запросимо вертепи”. Рух тоді організовував приїзд вертепів по всій Україні. Він погодився. Ми пишемо телеграму до Руху, що просимо прислати нам вертеп зі Львівщини. З вертепами їду до Южноукраїнську. Поки я поїхав шукати автобус у Веселиновому у місцевого священика, ті хлопці пішли в школу. Там повиступали, почитали “Розриту могилу”, поспівали пісень, пришли в строях: царі з мечами. Директор, видно такий затятий комуніст, зателефонував до Миколаєва, підняв паніку: “Приїхали бандерівці підірвати атомну станцію”. І поки я доїхав, вертеп зі Львова арештували. Я приїжджаю і одразу у виконком, в управління культури. А мене викликають, а там і начальник міліції, КДБ і з обкому. Чотири чоловіки з області. Трьох керівників вертепів і мене посадили і кажуть, що до нас претензії, що привезли газети, де погано пишеться про Шараєва ( голова обкому — ред.).
Але і це ще не все. Як з’ясувалося для чиновників вертеп означав вар’єте. Я кажу: “Давайте послухаємо, подивимось”. В кінці кінців махнули рукою і пішли. Я запланував концерти всюди. Дозволили тільки концерт у Будинку культури. Тому виступали на вулицях і запропонував поїхати в села”.
Вертеп, З чого починалась боротьба за незалежність України на Миколаївщині
Ці події свідчать, що хоч гласність і була, проте зайвого слова краще було не казати. Минуло 30 років. За цей час навіть чиновники радянського штибу зрозуміли, що незалежна Україна — це не просто надовго, це — назавжди. Вже виросло не одне покоління, яке не знає, що таке “радянщина”.
“У чому проблема нашого 30-річного відродження? Я б все-таки хотів, щоб ми не говорили, що здобули українську державність в 1991 році. Я думаю, що з часом ми все назвемо своїми іменами. Ми мали свою державність у 1918-21 роках. Вона була не проста, як і сьогодні вона є не простою. Але ми три роки мали свою українську державність.
Виросло громадянське суспільство. Наприклад ми сьогодні дуже з пересторогою відносимся до того, чи не здадуть нас Росії. Сьогодні є потужний потенціал тих, хто був на фронті. А ті, на кого дивилися через російський приціл, навряд чи захочуть сьогодні знову брататись.
Українці дорослішають. Це стосується молодого покоління, яке не знає радянської влади, яка була, не жило у радянських міфах. Так, багато з них працюють на Заході. Вони бачать зовсім інший стиль життя, інше ставлення до людей. Я думаю, що вони захочуть зробити, щоб було так, як у Європі, а не так, як у Росії. Якщо ті, хто сьогодні перебувають за кордоном, завтра все-таки будуть, я впевнений, повертатись в Україну, то я думаю, що вони будуть якраз мати вирішальне слово під час виборів, впливу на владу.
Я вважаю, що Україна дуже сильно змінилась за 30 років. Багато зробила і досягла, незважаючи на всі неуспіхи, які ми маємо”, — підбиває підсумок Юрій Діденко.
Як Миколаїв жив у перші роки незалежності України, читайте ТУТ.
[ad_2]
Источник: 0512.com.ua
