"Те, що я вижив, – диво": історія морпіха, який захищав Маріуполь та пережив полон

Військовослужбовець 36-ї бригади морської піхоти, яка дислокується у Миколаєві, захисник Маріуполя Олександр Дідур пробув у ворожому полоні майже п’ятнадцять місяців. Скалічений старший сержант вистояв і розпочав відновлення.

Історію морпіха розповіли у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими.

— У 2015 році, коли на фронті загинув мій товариш, я більше не зміг залишатися осторонь, – згадує Олександр. – Мав за плечима досвід строкової військової служби на підводному човні та спортивне минуле. Тому у військкоматі мене скерували до батальйону морської піхоти.

Сержант до кінця не вірив, що може початися повномасштабне вторгнення:

— Тієї ночі я знаходився на позиції під селищем Павлопіль. Було страшно за цивільних, які жили в селах, позаду нас. Ракети пролітали над нами. На обрії було видно, як горять села. Згодом почали летіли ракети вже і на Маріуполь. Ми, звісно, відповідали. Зайнявши позицію на Азовмаші, ми відстежували рух ворожих літаків. У переважній більшості вони злітали з Таганрога в напрямку Маріуполя. Як тільки у нас з’являлася хоча б мінімальна можливість знищити повітряну ціль, ми починали працювати.

Коли ворог зрозумів, що ресурс боєприпасів майже вичерпаний – почав стягувати важку техніку:

— Я дав команду хлопцям спуститися у бункер. Наступної миті поруч розірвався осколково-фугасний снаряд. Те, що я вижив, – диво. Мені здається що мій янгол-охоронець, огорнувши мене у той момент, напевно, постраждав більш за мене, – згадує Оборонець.

Олександр втратив багато крові, були відірвані пальці на правій руці, перебиті кістки на лівій, вибите око. Прийшовши до тями, зрозумів що знаходиться в лікарні, у полоні:

— Після лікарні я потрапив до Оленівської колонії. Там були наші медики: як військові, так і цивільні. Попри те, що вони некомбатанти, всі мали статус військовополонених. Вони нас лікували, класні хлопці. 

Потім Олександра відвезли у Горлівку, до виправної колонії:

— У полоні відбувався постійний моральний тиск: казали, що вб’ють. Нас часто били, знущалися. Згодом, склалось таке враження, що конвоїрам почало набридати нас постійно гамселити. Стало дещо легше. Втішав себе тим, що у житті гірше, ніж там було, бути вже не може. Якщо я витримав це пекло, то зі всіма іншими проблемами я точно впораюсь. Хлопці бачили моє поступове відновлення, якому завдячую тільки щоденній наполегливій праці. У такому фізичному стані я наново вчився обслуговувати себе, користуватися столовим приладдям, зав’язувати шнурівки тощо. Думаю, для багатьох хлопців моє ставлення до життя було своєрідним прикладом незламності. У полоні ми також намагалися не втрачати почуття гумору.

— У нас був доступ до бібліотеки. Ми знаходили спільні інтереси: хтось писав вірші, хтось оповідання. Інколи ми збиралися невеликим групами та потай декламували свої твори. Тематика була різна, але переважно військова, про полон. Щоби не бути покараними, ми спалювали ці аркуші, адже писали українською мовою. Було під забороною спілкування рідною мовою, за це жорстоко били.

Олександр планує відкрити свій реабілітаційний центр:

— Розумію, що у мене немає фахової підготовки, але маю свою історію. Можливо, я змусив повірити у власні сили побратимів, які цього потребують. Розумію також, що відновлення мого фізичного стану залежить від моєї мотивації та зусиль. З цим проблем точно немає, адже до поранення займався кросфітом, брав участь у спортивних змаганнях, для хлопців з бригади проводив заняття з тайського боксу. Я обожнюю свою дружину, вона у мене справжній боєць. Дружина та мати вірили, що все буде добре, дуже чекали мого повернення. Знаю, що для цього було докладено максим зусиль з боку державних інституцій, Координаційного штабу. Я вдячний кожному, хто був причетний до процесу обміну. Деякі хлопці, які наразі у полоні, мали змогу записати номери телефонів своїх рідних. Часом я телефоную їм та підтримую, розповідаю що наші – молодці, тримаються. І скоро всі вони будуть вдома. Для родичів це дуже важливо.